Україна єдина
/ УКРОП
У День соборності оглядач Без Табу нагадує про одвічні українські помилки. Текст вперше побачив світ 22 січня 2017 року, але актуальності не втратив. Саме тому – ви читаєте його у 2019-му.
Скільки було спроб зібрати воєдино усі українські землі? Навіть людина, яка досконало вивчала історію наших країв, починаючи з доби Київської держави, навряд чи зможе дати точну відповідь. Але біда не в цьому, а в тому, що абсолютна більшість цих спроб завершувалася в кращому випадку нічим. У гіршому ж можна було потрапити під крило якогось не особливо дружнього сусіда на кілька століть. Тим не менш, рано чи пізно сприятливі умови для об’єднання мали скластися.
Сталося це після Першої світової війни, у часи, коли картографи змушені були перемальовувати політичну мапу Європи ледве не щороку. Імперії в тому вигляді, в якому їх звикли бачити, розсипалися немов карткові будиночки. Австро-Угорщина була серед тих, хто програв війну, і поплатилася за цю поразку перетворенням на чималу кількість дрібних і не дуже державних утворень. На Росію чекала та ж доля, дарма що вона ледь не опинилася серед переможців – кілька років бойових дій та внутрішні проблеми призвели до повного виснаження з точки зору життєво важливих ресурсів. Зараз навіть дещо кумедно про це згадувати, але останнього імператора скинули фактично через дефіцит дешевого хліба у столиці.
Істричний документ – Акт Злуки ДНР та ЗУНР
Чимало національних меншин зуміли вчасно скористатися розгардіяшем, відокремивши свої території та проголосивши незалежність. Канонічним прикладом подібних щасливців можна вважати країни Балтії – там і земель за визначенням було не так багато, і люди здебільшого звикли діяти за власним розсудом, а не заглядати до рота пану. Були, звісно, деякі цікаві нюанси: у Латвії, наприклад, більшість політичних діячів довго схилялася не до незалежності, а до автономії у складі Росії, але ліві сили несподівано повернули ситуацію в інший бік. Та в цілому трійця протрималася у незалежному стані аж до початку наступної світової війни.
Софійська площа у Києві під час проголошення історичного Акта Соборності 22 січня 1919 року
Українцям же ж пощастило і не пощастило водночас. Тодішній цвіт нації міг похвалитися волею до об’єднання, але на цьому чесноти української еліти закінчувалися. Як і личить типовим лібералам, видатні діячі нечасто знаходили між собою спільну мову і звично тягнули ковдру кожен у свій бік. Плюралізм думок у питаннях державного рівня виявився вбивчим та руйнівним фактором, особливо з урахуванням того, що за вікнами було неспокійно – тривала війна, яку московські літописці потім наречуть “громадянською”. Сторін конфлікту було не дві і навіть не три, при цьому кожна воювала сама за себе. Ані червоні комісари, ані білі офіцери, ані німці, ані війська Антанти не були зацікавлені в існуванні Української Народної Республіки як самостійного утворення. Союзників треба було шукати лише серед своїх.
ЗУНР, що в підсумку і стала цим союзником, перебувала у схожому становищі. Поляки, як і личить істинним імперцям, після кардинальних змін на політичній мапі вкотре за свою довгу історію відчули запах крові і вирішили зібрати докупи землі, які історично вважали своїми. На допомогу годі було й розраховувати, оскільки Галицька держава була ласим шматком абсолютно для всіх сусідів. Виключенням були лише такі самі українці, але з територій, розташованих східніше. Гуртом і батька легше бити, як відомо, тому утворення союзу назрівало.
Злуку офіційно проголосили на п’ятий місяць існування ЗУНР та на першу річницю незалежності УНР. Возз’єднання цілком ефектно для тих часів відзначили у Києві, який був тепер столицею “великої України”. І непогано було розпочати спільними зусиллями відбиватися від супостатів іноземного походження та персонажів, що вже тоді говорили про “один народ”… Але на практиці союз двох республік був юридичним і політичним, а не фактичним. Кожна сторона мала власну думку з приводу державотворчих процесів, і це не допомагало міцно стояти на ногах.
Скінчилося все в підсумку тим, що за умовами Ризької угоди 1921 року українські землі розполовинили між собою головні бажаючі – Польща та Росія, яка тепер пафосно звалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік. Хотіли як краще, а вийшло як завжди.
З тих пір минуло майже сто років. Світ змінився, а от люди геть не змінилися. І зіпсувало їх не лише квартирне питання, як напевно сказав би вустами одного зі своїх героїв щирий ненависник УНР та киянин у другому поколінні Михайло Булгаков. Українські політики так і не навчилися знаходити спільну мову, коли справа доходить до життєво важливих питань. А на сході, як і колись, триває війна. Місце Донецько-Криворізької Республіки – нежиттєздатного в принципі державного утворення – зараз посіли так звані “ДНР” та ЛНР, інші декорації наче на місці.
Лишився на своєму місці і День соборності як згадка про цілком актуальні події минулого сторіччя. Символічно, що саме сьогодні було відкрито пам’ятного хреста на честь злуки УНР та ЗУНР. Вдвічі символічно те, що відкрито його буде у місті, яке після багатьох років насильницької русифікації за духом, мовою та іншими проявами не вважало себе українським аж до подій Революції Гідності. Дива трапляються, хоча до цього зазвичай доводиться докладати руку не якомусь міфічному чудотворцю, а пересічному гречкосію.
Хочеться сподіватися, що у двадцять першому столітті ми не наробимо тих помилок, яких наробили у двадцятому. Шануймося!
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
Оставьте комментарий