Луценко переходить у наступ
/ Олег Федонюк via Facebook
Головним героєм вівторка, 6 листопада, став Юрій Луценко, який вкотре довів, що лишився політиком, проте не став справжнім генеральним прокурором. Автор Без Табу пояснює, що ховається за гучними обіцянками про відставку, а також – чому її не буде.
За чотири з лишком роки нові-старі обличчя в українському політикумі привчили нас до того, що в критичних ситуаціях використовують обмежений набір ходів та трюків. І свідома жертва фігури до цього списку не входила, навіть якщо її вимагали впливові партнери. Пам’ятаєте, з якими труднощами свого часу прибрали з посади генпрокурора президентського ставленика Віктора Шокіна? Там до того дійшло, що ледве не Джо Байдену втручатися довелося із погрозами ненадання чергової порції фінансової допомоги.
Тим більше дивною виглядала учорашня заява наступника Шокіна Юрія Луценка про власну відставку. Голова ГПУ з парламентської трибуни попрохав народних обранців проголосувати за його звільнення якнайшвидше, бажано до кінця тижня. Людині, що не стежить за новинами та не розуміється на політичних шахах, могло б здатися, що впливового чиновника загризло сумління, а смерть Катерини Гандзюк стала останньою краплею. Однак подібні враження є за визначенням помилковими.
Генеральний прокурор чудово усвідомлював, що в сесійній залі не набереться навіть сотні голосів на підтримку його пропозиції. По-перше, нестабільній коаліції за півроку до президентських виборів нема сенсу прибирати своїх. По-друге, навіть за несамовитого бажання піти з посади Луценко лишався б на ній рівно до того моменту, поки в БПП не знайшли б йому відповідну заміну. До кандидатури немає жодних критичних вимог, якщо не враховувати необхідність дотримуватися «лінії партії» та рідкісні намагання позбавити когось із нардепів недоторканості без жодних наслідків.
Також на меті було виставлення у невигідному світлі ситуативних опонентів, які за логікою мали б бути союзниками. Пасаж щодо неприпустимості двовладдя, звинувачення громадських активістів у оприлюдненні таємниці слідства та інших перешкоджаннях діям правоохоронців – це все частина плану. Хоча правильніше було б сказати, що небайдужі громадяни перешкоджали бездіяльності силових структур. Особливо перепало Мустафі Найєму (все ще депутату від БПП), який напередодні скаржився на небажання президентського оточення адекватно поставитися до створення спеціальної слідчої комісії у справі Гандзюк. Комісію таки створили, і навіть головою обрали цілком компромісного в даному випадку Борислава Березу. Однак осад все ж лишився.
Дехто ще за гарячими слідами, за півгодини після палкої промови, міг зауважити, що шоу імені Луценка було необхідне, аби продемонструвати обопільну лояльність. Як тут не згадати про історію іншого Юрія – єдиного голови найбільш непотрібного та дармоїдливого міністерства в історії незалежної України? Порошенко та його штаб останнім часом навіть не намагаються відмахуватися від звинувачень в тому, що Юрій Стець на правах президентського кума отримав спеціального створену синекуру для заможного життя за рахунок держбюджету. А коли родич рипався на волю зі словами «я втомився, я хочу піти», його миттєво осаджували: сиди де сидиш, дурню, і насолоджуйся ананасами та рябчиками під «Мадам Кліко». Щось схоже вийшло і з генеральним прокурором.
Сергій Лещенко перевзувається у повітрі
Але шоу на цьому не закінчилося, оскільки опоненти Луценка частково передумали відправляти його у відставку. Принаймні вечірній коментар все ще БППшника Сергія Лещенка є показовим. Якщо вже один з найбільших критиків (нехай і з сумнівною біографією) раптово говорить, що керівник ГПУ не має права тікати з корабля, що потопає, та відповідати за прорахунки Порошенка, то зі спільною позицією в лавах протилежного табору не все гаразд. Особливо з урахуванням мізерних досягнень головного «героя» вівторка.
Повернення до українського бюджету мільярдів Януковича? Це швидше плюс, якщо припинити ставити питання, скільки грошей насправді зайшло і куди вони пішли. Переслідування злочинців із парламентськими мандатами? Тут в кращому випадку слабенька трійка, і не лише через особливості КПК в редакції Портнова. Деяким злодюгам навіть тікати не доводиться, бо колеги через непідготованість ГПУ навіть за зняття недоторканості не голосують. Розслідування гучних політичних злочинів? В цьому плані взагалі нема чим похвалитися, самі зливи.
Однак головна біда Луценка полягає в тому, що навіть в якості держслужбовця він не зумів вийти з образу політика. Численні заяви про взяття під особистий контроль тієї чи іншої резонансної справи більш характерні для кандидата у депутати від мажоритарного округу, ніж для керівника силової структури. І не варто після цього дивуватися чималенькому антирейтингу: якщо нардепам після обрання невиконані обіцянки зазвичай пробачають (що там, виборці навіть президентський продаж бізнесу та АТО в три дні проковтнули колись), то з особи, відповідальної за порядок та зменшення рівня злочинності, питатимуть максимально суворо. Тож основною проблемою тут виявилася навіть не відсутність юридичної освіти, а неправильна оцінка нового середовища.
Наостанок доведеться вкотре повторити звичний прогноз – вагомих перестановок у владних колах не варто очікувати щонайменше до літа наступного року. Наспіх сформовану 2014-го еліту відчутно штормить, і до президентських виборів треба дотягнути без глобальних чвар. Ось тільки пересічному виборцю від цього не легше.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
Оставьте комментарий